Чи знали ви про польський концтабір “Явожно”, куди відправляли мирних українців в рамках операції “Вісла”?

За домовленістю між СРСР та комуністичною Польщею була здійснена етнічна чистка у східних воєводствах Польщі, що полягала у примусовому виселенні українців на північно-західні польські землі.

9 вересня 1944 року в Любліні СРСР і Польща підписали угоду з довжелезною назвою – “Угода між урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР”. Через рік, у серпні 1945 винесли вже остаточне конкретне рішення: сумнозвісна лінія Керзона визнавалася новим українсько-польським кордоном. Півмільйона українців мали добровільно покинути територію Закерзоння. Наказ про добровільне виселення – здавалося б, абсурд. А насправді приклад, показаний Польщі Радянським Союзом. Тоталітарний ніж, яким одна держава навчила користуватися іншу.

Власне операцією “Вісла” (серед українців Польщі відоміша як акція «Вісла») називатиметься остання, найстрашніша, наймасштабніша хвиля масового переселення українців, яка почалася в квітні 1947 року. Їй передувала так звана перша хвиля – 1945 року.

28 квітня 1947 р. о 4 годині ранку шість польських дивізій та відділи органів польської служби безпеки оточили території, на яких компактно проживало українське населення. У цей же час відділи НКВД і армії комуністичної Чехословаччини заблокували східні і південні кордони Польщі. Станом на 31 липня 1947 р., за польськими даними, було переселено 140 575 осіб.

Транспорти прибували з Освенціма, через котрий відбувалося транспортування всіх депортованих на захід Польщі в так звані «віднайдені землі».

Головним розподільним і контрольним пунктом був Освенцім, через який прямували майже всі потяги зі сходу на захід та північ. Звідси жителі одного села могли роз’їхатися у різні місцевості віддалені на сотні кілометрів. Тут жорстоко допитували і при найменшій підозрі у співпраці з УПА надсилали до концтабору у Явожно (23 квітня 1947 року рішенням політбюро Польської об’єднаної робітничої партії було створено концентраційний табір Явожно).

Перший транспорт із в’язнями поступив 4 травня 1947 року з Сянока і налічував 16 осіб з Ліського та Сяноцького повітів, а особою, записаною до табірної книги під номером 1, була Марія Баран з Ліського повіту.

Селяни становили найбільшу частину в’язнів цього табору. Їх арештовували по кількадесят людей за принципом колективної відповідальності, інколи за колючий дріт відправляли цілі родини разом з жінками і дітьми. З-поміж арештованих були греко-католицькі та православні українські священики (а також римо-католицькі, звинувачені у підтримці українців), вчителі, лікарі. Дехто потрапляв у неволю через спробу повернутися із заходу на рідні землі.

Цей табір для етнічних українців відрізнявся від Аушвіца тільки тим, що в ньому не було крематорію… Кулеметні вежі, колючий дріт, п’ятиметрові бетонні стіни. Робота – 12 годин на добу. Харчування – півлітровий кухоль кави та шматок чорного хліба. Інколи – це вже заради особливо витонченого знущання – в’язням пропонували пересоленого оселедця, щоб потім кілька годин не давати води. Від спраги люди часто божеволіли. Відомо кілька випадків самогубства – доведені до відчаю люди кидалися на колючу огорожу, якою проходив струм…

В’язнів періодично брутально допитували застосовуючи електричний струм або замикали на декілька днів у бетонних бункерах. Особливо жорстокими були “українські процесії” під час яких арештованих проштовхували поміж двома шеренгами вояків, які били їх палицями. Такі екзекуції проводили у дні найпопулярніших церковних свят, зокрема 12 липня, у день святих Петра і Павла.

В в концентраційному таборі Явожно було ув’язнено 3800 осіб, убито 655 чоловік. У своїй книзі Казімєж Мірошевський так описує вигляд табору в Явожно: «Комуністичні сили Польщі захопили непошкоджену інфраструктуру організованого фашистами табору. Він складався з 15 дерев”яних казарм та частково цегляних будівельі, таких як лазня, кухня, госпіталь, кімната для дезінфекції, майстерні, склади. Табір охороняли понад 300 польських солдатів і 18 офіцерів Корпусу охорони. Він ьув огороджений колючим дротом, під’єднаним

до високої напруги. Були сторожові вежі з кулеметними гніздами і потужні фари. У табірній пральні була табірна камера-одиночка.

П’ятиметрова стіна закривала табір від людей, що проходили / проїздили по дорозі Краків-Катовіце… З лютого 1949-го до листопада 1951 року посаду коменданта табору обіймав кап. Саломон Морель, який став широко відомим завдяки своїй особливій жорстокості в таборі в Свєнтохловицях у 1945 р.

Концентраційний табір Явожно «позичав» ув’язнених за гроші на роботу у шахти та металургійні заводи Краківського та Сілезько-Домбровського воєводств. Інші в’язні

в’язні цього табору працювали на потреби Міністерства громадської безпеки в столярній, кравецькій, шевській, слюсарній та ковальській майстернях. Вони теж працювали на розширення Явожнської електростанції.

Табір у Явожно офіційно містив 4500 в’язнів. На 22 березня 1945 року тут було зареєстровано 1911 осіб: 945

чоловіків, 935 жінок і 31 немовля. Насправді

до грудня 1950 року через Явожно пройшло 23 669 в’язнів.

Українці, яких доставляли до нових місць поселення в рамках операції “Вісла”, підлягали спеціальній перевірці.

Один із переселенців згадує: «…нас повезли до Освенцима. Польська армія там робили перевірку. Ішов солдат із запискою і зачитував імена тих, хто мав з’явитися за провіантом.

Після того їх уже ніхто не бачив, бо їх забрали в табір у Явожно, так забрали і нашого священика». (Miroszewski Kazimierz, Centralny Obóz Pracy Jaworzno. Podobóz Ukraiński (1947- 1949), Katowice 2001).

Зі спогадів в’язня концтабору Юлії Шишко з Волі Крецівської:

«Приїхали ми до Явожна. Прийшли ми до брами, а то все виглядало цілком так, як німці робили з євреями. Брама висока, а на ній напис, якого ніколи в житті не забуду й все буду мати перед очами літери: “Centralny Oboz Pracy – Jaworzno”. За брамою чекали нас готові бараки. У бараках ліжка з дошки на три поверхи, без сінника, один коц мав бути за все. Бляшана миска, бляшане горнятко та ложка. Ввечері давали такої кави, що як хто хоче, то буде на ній жити. Рано о шостій годині апель. Почали нас, жінок, учити військової дисципліни. Перед тим одна з в’язнів подавала, скільки нас на площі, скільки на слідстві, скільки в праці. Усе мусило погоджуватися. По апелю до бараку по хліб і каву: на одного четвертина хліба на 24 години. Хочеш, то з’їж відразу, хочеш, то тримай, хоч як важко тримати й не їсти. (…) Щоб дарма не сидіти, відразу дали всім роботу: жінки до кравецтва, чоловіків на будову та різні майстерні. З роботи кликали на слідство. Там було страшне биття, а в праці тяжкий тягар, а в бараці тяжкий голод. (…) На слідствах найгірше били дівчину Марію з Жерниці. Брали її вранці, а ввечері приносили в коці, сама вернутися не могла. Перележала ніч, брали вранці й приносили ввечері знову. Але витримала. (…) Дві жінки не могли погодитися з тими пережиттями і пішли на електричні дроти».

Зі спогадів в’язня концтабору вчительки Катерини Константинович (з роду Маслій) з Кобильниці Волоської:

«Наказали роздягнутися і загнали митися. Вода – під страшенним тиском, холодна. Я думала, що вже нам кінець прийде. Серед нас були старші жінки, вони падали від тиску води…(…)А з лазні нещасних погнали до бараку. Там – поверхові ліжка, стерта солома, всюди брудно. Кати любувалися у «вправах-жабках»: постійно наказували жінкам скакати. Учительку взяли під пильний нагляд: за довге волосся – «жабки», за блузочку – «жабки», не так глянула – «жабки». Аж голова йшла обертом. Старші почали мліти… І весь час били людей ґумою, по спині, по руках, по ногах, нерідко й по голові. Після такого «привітання» ночами знов почалися допити. Марійку Залуцьку з Перемишля, яка в УПА мала братів, так мучили, що з допитів її несли на покривалі. Ми все на неї дивилися і з безсилля плакали. Це було страшне. Тягали ночами й мене, вічно голодну. Знущалися. Попри голод, ми перекидали частину нашої їжі чоловікам – бо в них ще страшніший голод був. А нас без кінця допитували, били, знущалися…»

Але помилковим було б твердження, що в концентраційному таборі перебували члени УПА — табір в Явожно призначався для цивільних осіб, а фактичних членів УПА арештовували, порізно судили в польових судах та окружних військових судах, та за їх вироками розстрілювали або відправляли до в’язниці.

До кінця 1947 р. в місця, звідки було депортоване українське населення, переселили близько 14 тисяч поляків. Урядовим декретом від 27 серпня 1949 р. українців позбавили права на господарства, з яких вони були виселені, і на залишене там нерухоме майно.

Операція “Вісла” охопила територію 19500 кв.кілометрів. Без огляду на політичні вподобання й міру лояльності до влади.

Спогади про польський концтабір “Явожно”?:

Михайло Стех, Янтар
Про своє перебування у Явожні мій тато Андрій Стех не хотів багато розповідати. Завжди нам, дітям, пояснював, що пережите в концтаборі залишить для себе. Дуже лаконічно відповідав на наші питання про Явожно і тільки повторював, щоб ми ніколи не пережили подібного. Пам’ятаю, коли він роздягнувся, видно було, що кілька його ребер погано зрослися. Його кості були поламані внаслідок побиття і знущань. Це доказ того, що робили з українцями в Явожні.

Загалом у табір попало більше членів моєї сім’ї. Крім батька, якого забрали в Явожно 37-річним мужчиною, був там теж мій дідо, але з огляду на вік його швидше звільнили. У Явожні сидів і вуйко мого тата – Андрій Стех. Він захворів у таборі на дизентерію (czerwonka – поль.) і там помер. Ніхто не знає, де він похований. Залишилася тільки його куртка, яку мій тато привіз додому з табору.

Єва Капелюх, Битів
Коли мій тато Василь Гнатюк потрапив у Явожно, його родина не знала, де він і що з ним діється. Після звільнення з табору він добирався на Помор’я до своїх рідних спочатку поїздом, а потім 80 кілометрів пішки. Дорогою їв те, що знайшов на полях. Зовні він змінився так, що його не впізнав товариш з рідного Завишня, який знайшов мого батька при дорозі. Тато був високо росту, а як його звільнили з Явожна, важив 37 кг. Я знаю, що в’язнів допитували щодня. Людей били, поливали холодною водою. А моєму татові вливали у рот нафту, залякували. Навіть робили катів із самих в’язнів, один мав знущатися над другим. Так теж було і з моїм батьком. Його примушували бити свого друга. Коли тато був уже на волі, на одному з українських весіль зустрів цього товариша. Він дякував батькові, що той ні разу не вдарив його, лише казав кричати. Тато ніколи нікому не хотів розказувати про пережите в Явожні. Хотів про це забути. Але, здається, це було неможливе. На спині він мав такі рубці, що лікар у лікарні не міг зрозуміти, від чого такі рани. Я йому відповіла, що це пам’ятка з Явожна, тоді лікар більше ні про що не питав. Тато ніколи не просив жодних компенсацій. Він їх й не діждався. Ми маємо вдома посвідку з фотографією тата, яку отримав при звільненні з Явожна.

Богдан Тхір, Ґурово-Ілавецьке
У Явожні було двоє моїх батьків. Мали тоді по 25 років. Батько був у групі повстанців з Улюча, яких зловили і завезли у концтабір. Він був там лише кілька днів. Тата і його товаришів там допитували, а потім посадили в тюрмах різних міст Польщі. Мама теж була в партизанці. Після виселення її з рідного Жогатина переховувалася якийсь час у селі. Але хтось зрадив і її забрали в Явожно. Мама сиділа довше, ніж батько. З її розповідей ми зрозуміли, що у Явожні було так само, як у концтаборах, про які ми знаємо з книжок. Щоденне знущання над людьми, допити і примусова праця. Мама працювала у швальні. В’язні Явожна щодня отримували на обід щось схоже на суп, спали на дошках, прикривалися одним старим покривалом на дві особи.
З роками батьки щораз менше розповідали про те, що було в концтаборі, та коли вперше організовано поїздку до Явожна, вони поїхали туди.

Жодної компенсації за концтабір мої батьки не отримали, та, здається, й навіть про це не клопоталися. Певно, хотіли все забути. У хаті лишилися тільки дві «явожнянські медалі», які виготовило Об’єднання українців у Польщі.

Ірина Ковалик, дочка Марії Зради, Тихи, організаторка відзначень у Явожні, колишня ув’язнена

Я була маленьким в’язнем табору в Явожні. Мені було 2,5 року, як ми з мамою туди потрапили. Я, на щастя, не пам’ятаю нічого, але все, що знаю, то знаю з розповідей мами та інших в’язнів. Колись приїхала одна пані до Явожна і каже: «А, то ти, що ми тебе так пильнували всі, бо ти ходила квітки зривати». Інші розказували: «Ти так молилася. Ми всі плакали, а ти молилася, щоб Бозя додому пустила тата Марічки, тата ще когось».

Уперше люди почали приїжджати в 70-ті роки на те місце для того, щоб згадати й помолитися за в’язнів Явожна. Ми приїжджали у 80-ті роки. А потім щороку були тут. Від 1998 року, відколи є пам’ятник, ми організовуємо відзначення пам’яті жертв табору праці.

Мама мені розповідали про ту дівчину, яка не витримала психічно цих знущань і кинулася на електричні дроти. Розказували, як ми виходили по каву, як у черзі стояли. Казали, що видавали їсти горохову зупу. Вона була така скисла, що аж шипіло все, а я їла, бо я була голодна. Проте якось нічого не було мені, єдине, що як ми приїхали додому… ну, як додому, до місця, де нас завезли, я цілі плечі мала в чиряках.

Ми з мамою отримували дві порції хліба, але ми того не з’їдали, а мужчини були завжди голодні. І мама давали мені частину того хліба, я якось його ховала, не знаю як, а коли мужчини йшли по каву, то я йшла поміж ними і їм той хліб передавала.
Мама згадують, що приносили дівчину на коці, бо вона вже не мала сили ані йти, ані стати після того, що з нею робили.

Як нас випустили, то питали маму: «Dobrze wam tu było? Pamiętajcie, dobrze wam tu było». І показав мамі пальцем до уст, що мають мовчати. Вистачило: люди були такі залякані. Зрештою, я думаю, що того страху і до смерті не позбудемося.

Тепер мама вже вночі не кричать, але дуже довго ми будилися вночі, бо мама кричали: їм снилося, що їх гонили, вивозили, щось таке снилося, з криком ми будили маму. А я завжди чогось боюся.

Ми з Вербиці. Нас вивезли до Белжця. Там усіх заладували у вагони, а нас забрали з мамою звідти, завезли до Томашева, тримали там. Пізніше десь возили нас до Любліна до якогось дому дитини і мама не знали, що це є. А прийшла пані якась і каже: а що та дитина не має батьків? То є дім дитини (сиротинець – ред). Мама почали плакати, що вони не хочуть, щоб їм дитину забрали.
А потім приїхала завідуюча і каже: ми таких малих дітей не приймаємо, прошу забрати цю дитину. І таким чудом мене забрали назад до Томашева, звідти повезли у Явожно.

Яка причина, що нас забрали до Явожна? Я не знаю. Думаю, що йшлося про партизанку, що тато були у партизанці, а мама – його жінка. Тата розстріляли в Замості 29 жовтня 1947 року.
Ми були в Явожні десь два місяці. Нам пощастило, бо були дні, коли висилали з центрального табору праці людей з малими дітьми. І нас тоді також випустили. Пізніше ті жінки, які там були, нам розказували, що через два дні почали кричати, шукати: «Марія Зрада! Марія Зрада! А то не та, що з тією дитиною пішла?» Я кажу, що Бог над нами весь час.

Стефанія Лайкош, Варшава
Правду кажучи, я сьогодні не можу згадати, коли довідалася про табір праці. У пам’яті маю, що батько був у Явожні, проте сьогодні, як думаю з перспективи часу, розумію, що тоді не знала, що це таке – Явожно. Я пам’ятаю, як до нас приїжджав отець Дзюбина, наш парох, який часто в нас вдома бував, і я знала, що вони знайомі з татом з Явожна.

Але сьогодні розумію, що тоді ми, діти, сприймали це як назву місцевості. Що це був табір і що там відбувалося, я довідалась, мабуть, під час навчання в університеті. А ще більше я почала дізнаватися, коли почала працювати в ОУП (Об’єднання українців у Польщі – ред.), коли 1990 року почалися поїздки до Явожна. Пам’ятаю, як їхала 1992 року з Варшави і в Явожні побачила мого батька, він туди приїхав з півночі.

Тато ніколи про це не говорив. Ми питалися його. Він не казав, чому не хоче розповідати. Взагалі. Я пробувала його просити: якщо ви не хочете з нами говорити, з дітьми, з рідними, то може буде вам легше з чужою людиною? Думала про Богдана Гука, який збирав спогади колишніх в’язнів. Але тато не погодився.

Він не мав жодних документів, посвідчень. Я дізналась від мами, що тата забрали з транспорту з Освенцима, коли їх переселяли. А його матері, моїй бабусі, і його сестрам сказали, що він приїде пізніше. Вони також не знали, де він і що з ним.
Пізніше я допомагала історику Євгенові Місилі упорядковувати картотеки в’язнів і тоді побачила дані тата з Явожна. знаю, що він був у другому транспорті, прибув туди 10 травня. Їх було десятеро людей.

І пам’ятаю, що батько розповідав, що коли вони приїхали, то їх забрали до якоїсь лазні.
Також знаю, що коли його випустили, то купили квиток, посадили на поїзд, сказали доїхати до Члухова, там його хтось забрав і сказав, що має робити далі. Мусив їхати до Бжезя, там мав зголоситися до УБ (Уряд безпеки) і тоді дізнався, де його родина. Тато казав, що йому заборонили будь-кому розповідати про Явожно. І він, у принципі, цього дотримався.

Розказував, що працювали там на копальні. І знаю, що був у таборі без суду. Він мусив там голодувати. Бо потім усе життя мій тато завжди мав при собі 2–3 булки або канапку. Чи їхав на роботу, чи до церкви, була при ньому їжа.

Одного разу я була вдома в батьків довше, два тижні, незадовго до батькової смерті. Я пробувала тата розпитати, як в тому Явожні було. Знаю, що тоді деякі люди почали розказувати, вже була якась інформація, спогади. Тато розказав, що дуже мало їх годували і найгірше, що було, – жабки – наказували стрибати. Він каже: «Дитино, я би другий раз цього не пережив». І тоді розплакався, як мала дитина. Я ще ніколи не бачила, щоб мій тато так плакав. Ми перелякалися, щоб йому не стало погано. І я вже більше нічого не питала. Мамі він теж не розказував нічого.
Тато не був в УПА. Він мав 15 років, коли помер його батько, то ж мусив займатися мамою і двома своїми сестрами. Ми не знали жодної причини, чому він потрапив до табору. Єдина причина – це любов батька до церкви. Він часто там бував, молився, пізніше став дяком. Можливо, підозрювали, що він співпрацював з підпіллям.

Я знаю також, що тата щоякийсь час кликали в УБ, допитували.
У церкві мій тато завжди виходив під час того, як священик казав проповідь. І я не розуміла, чому. Від мами потім дізналася. коли його допитували, то питали: що священик казав? Щоб цього не говорити, він виходив з церкви. То мені запам’яталося з дитинства.

Андрій Мартинишин, Стшельці-Краєнські
Я не пам’ятаю, коли саме мені батько розповів про те, що був у Явожні. Думаю, було мені років 10. Я був уже досить свідомим. Хоч знаю, що йому казали про це не розповідати нікому. Це мало залишитись таємницею.

Що саме там було? Казав, що бракувало їм їсти. Також розказував, що була така «стежка здоров’я». В’язні всі бігли, а охоронці стояли з дошками і били їх тими дошками по плечах.
Одного разу він ніс зупу для в’язнів і побачив у тому горщику шкварок. Витягнув його і з’їв. А охоронець помітив це і покликав батька до себе. Почав його бити. Батько не витримав і своїми руками почав розтягувати охоронцеві уста. Так, як він був сильним, то міг розірвати йому рот, але вчасно зупинився. На щастя, охоронець залишив цю справу і більше його не чіпав.
Батько розказував, що вони, коли виходили, то підписували документи, що не будуть нікому розповідати про те, що пережили. Ще чув, що там їм давали в руки карабіни і знімали їх. Здається, для якогось фільму. Але я не знаю для якого.

Він сидів у таборі 9 місяців. Хтось розповідав, що син одного з в’язнів, священика з Ропенки, поїхав у Ватикан і розказав про Явожно, тому їх випустили.

Чому батько потрапив у Явожно? Можна сказати, що випадково. Він служив у Червоній армії. На війні йому прострілили палець. Та оскільки поранення було неважке, то він у шпиталі був також охоронцем. І коли вони верталися в кінці війни, то йшли через Сянік. Тато постановив, що так як це близько від його дому, то разом з трьома колеґами втече. Вони спочатку переховувалися, потім прийшли додому. А потім, 1947 року, з села забирали людей кудись. І питали про Мартинишина. Але назвали інше ім’я, не мого батька. А батько сказав, що він – Михайло Мартинишин, то вони викреслили те ім’я і вписали батькове та забрали його.

Думаю, що пережив він тому, що був молодий і сильний, мав тоді 30 років.
Знаю, що коли батько повернувся, то був весь спухлий від голоду.
Він не отримував жодних компенсацій за те, що був у таборі.

Можна почитати книжку: “Явожно: спогади в’язнів польського концентраційного табору.”,
Автор: Богдан Гук, Мирослав Іваник.
Рік видання: 2020